Вибрані новели

Вибранi новели
Василь Стефаник

«Вибранi новели» Василя Стефаника – збiрник, до якого увiйшли найвiдомiшi твори письменника***. Героями цих новел е простi селяни, письменник змальовуе iхнi психологiчнi портрети у найбiльш напруженi моменти життя. До найкращих творiв автора вiдносяться такi новели як «Камiнний хрест», «Новина», «Сини», «Марiя», «Кленовi листки», «Мое слово», «Сама-самiсiнька» та iн. Василь Стефаник – талановитий прозаiк, майстер украiнськоi експресiонiстичноi новели.

Василь Стефаник

ВИБРАНІ НОВЕЛИ

АМБІЦІЇ

Ти будь у мене тверда, як небо осiнне уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хитае та тихонько-тихонько приспiвуе до сну.

Вбирайся, як дiвчина раненько вбираеся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як краплина роси у чорну землю всякае. Бiжи, як нам’етностi моi, що iх бiльше батогiв жене, як сонце промiння мае, бiжи та лови чужi нам’етностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став.

Така будь, моя бесiдо!

АНГЕЛ

Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.

– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лински страви, що з’iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!

Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.

– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне у своi хатi…

– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.

– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобiгали-м обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:

– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!

Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.

– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…

З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.

– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д’смертi. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людий. Вже-м тi, старий, поховала, як газду? Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.

Виймала червонi чоботи.

– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то бог знае, ци я вперед умру, ци ти!

Баба заплакала.

– Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знае, але таки не вмер без свiчки.

На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати.

– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер…

Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi.

– Ой ти, гопаку, все ще смiешси з староi баби. А як, баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой, дитинко божа, минув вiк, як у батiг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи.

– Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так вiн приязно дививси та так ружi кождому наставлез, лиш бери. Де, де, то вже вiк минув вiдтогди…

– Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала.

– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кiлько буде знаку по бабi, що жила…

БАСАРАБИ

I

Тома Басараб хотiв повiситися у кошницi в саме полудне…

Але Томиха наробила зойку, всi сусiди покидали цiпи з рук, всi сусiдки повилiтали з хорiм i прибiгли на Томине обiйстя. Вiдважний Антiн, той, що тягнув зуби по шустцi, залiз у кошницю, i бог знае, як вiн там собi порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цiле подвiр’я заповнилося людьми i дiтьми. Вони стояли i дивилися з великим страхом.

– Та чого стоiте, як на заводинах, та поможiть менi его занести до хати. Оце раз дурний нарiд – гадаеш, що тi вкусить?!

Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота i почала судити по-своему.

– Басараби знов зачинають вiшатися, не мають гаразду в головi.

– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зiрвалася! Менi з хати цiлий причiлок урвало.

– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

– Я пам’ятаю, як повiсився Николай Басараб, потiм за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рiк, а вже одного досвiтка на маленькiй вишенцi зачепився Василь. Отряс iз неi увесь цвiт, мав повне волосе того бiлого цвiту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловiк – менi, може, е, а може, ще нема трийцять i п’ять рокiв.

– Ти пам’ятаеш це, а я тямлю, як на бантинi повис iх прадiд. Богатир був теменний, грошi сушив на веренi i пiшя нiколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, i канчук все мав коло себе. То вповiдали люди, що вiн гонив людий на панщину i тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розiйшлася чутка, що старий атаман висить на бантинi. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на его подвiр’ю. Як его вiдтяли i несли до хорiм, то такий був страшний, що жiнки зi страху плакали. А хлопи нiчо, лише казали: «О, вже не меш iз нас шкiру кавалками здоймати, вже тi тот висадив на бантину!» Потiм у день чи в два днi така звiялася буря, такi вiтри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…

– Та показують люди ще на старiй могилi гроби Басарабiв. Вони були хованi за окопом, не на самiм цвинтарi. То е тотi гроби i за старим, i за новим цвинтарем, а все самi Басараби там хованi.

– А ви ж гадаете, що пiп мае право такого ховати на цвинтарi!? Аби давав цiлий маеток, то не можна. Вiдки такого проклятого пхати межи люди!?

– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такi будуть ходити чорнi та невеселi.

– Коби цее не потягнув за собою бiльше, бо то iх всiх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять iх наставилося. Вони всi зчепленi докупи. Бiда iх всiх на однiм мотузку провадить…