Вибрані новели

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю. То так спокiйна менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував, ци добре держить, i все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, богу дякувати, вiдiйшло, i такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовiм снi.

– Грiхи, люди, грiхи, треба бога просити.

– Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, то вона розум вiдбирае, як заслабне.

– Ей, що докторi знають!..

IV

– Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця. Покаменiли.

– Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов? Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр.

– Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику…

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Не мiг сiсти, так його щось гнало вiд стiни до стiни. Ходив та ходив по хатi. Обстановка хатня i кути замазувалися i пропадали в вечiрнiм сутiнку, а в головi зарисовувалися давнi образи щораз виразнiше.

– Оце такий час, коли малi дiти вибiгають iз хати на толоку i граються дуже весело, нервово. В таку пору дiвчата не ходять гонити череду додому, бо кажуть, що як зоря вечiрня на небо виходить, то голос по росi стелиться, – i спiвають, аби голос стелився. А взимку – то мами прядуть кужiль та й спiвають своi дiвоцькi спiванки, але так сумно, як би жалкували за молодим вiком. Дiти сходяться разом докупи i шепочуть на печi та й засинають без вечерi. Чудна якась вечiрня година.

Ходив та гладив себе рукою по чолi, як би хотiв усi своi думки замкнути в головi, аби не повилiтали, бо щиро хотiв iх передумати.

– Ба, не знати, що вiн дiе? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сидiли у нього в садку. Здаеться, тодi вiн говорив за тi бiлi хмарки. Бiла хмарка, – казав, – з золотими берегами сунеться по небi та лишае поза собою бiлi лiлii, а сама йде далi та сiе, сiе того цвiту по синiм небi – та й за годину нема нi хмаринки, нi лiлiй. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, вiн тодi чогось сумував.

Ходив, а очi його ставали такi добрi, як у дитини.

– От, я вже забув кiнець. Приходиться вже маминi спiванки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марiйкою вiвцi в поле, у сiножатi. Марiйка вишивала собi рукави, такi в квасольку. Квасольку вишивала на червоно, хвостики синьо, а межi помiж квасолькою обкидала чорною заполоччю. Я мусив завертати вiвцi, бо Марiйка була старша. Але була одна бiлоголова вiвця, та така шкодлива, що в кожний посiв ускакувала. Та й я скинув поясок, i ми ii спутали. Був спокiй. Я бiгав розперезаний попiд верби та свистав, та галасував на все поле. А потiм Марiйка мене закликала iсти. Їли ми хлiб i сир iз листка…

Вже сидiв на м’якiм крiслi, i хлоп’ячi спомини гонили його, як сон, на якiсь барвистi поля, що квiтiв на них дуже багато i можна iх рвати, рвати.

Потiм вийшли до нас мама. Верталися з поля, бо iсти носили робiтникам. Дали нам iсти молока i оглядали Марiiнi рукави. Та й наказували Марiйцi, аби нiколи не брала три нитки, лишень двi поза iглу, бо квасольки будуть череватi. А менi казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собi черево покалiчу. «Ти, парубче, не брикай, як кiнь по полю, розперезаний, але сиди собi коло Марii, та овець пильнуйте». А я лежав собi коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш анi годинки ти хо посидiти?» Та й тодi чорногуз на млаку[1 - Млака – сiножать.] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на колiна та й почали спiвати:

Ой не коси, бузьку[2 - Бузьок – чорногуз.], сiна,
Бо ся зросиш по колiна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить.

Збирав усi сили пам’ятi, аби нагадати спiванки, i не мiг… Очi посумнiли.

– Зараз, зараз. Мама пiшли додому, а я бiгав до вечора за чорногузом та приспiвував: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Розбiгався, як той хлопець, що хоче яр перескочити i над самим яром все стримуеться. Говорив голосно першi вiршi спiванки i не мiг далi нагадати. Зiтхнув, i чорний обвiд бiля очей ще бiльше почорнiв.

– Боже милий, вже не можу я надточити тоi нитки, що урвалася! Вона вже тодi рвалася, як менi мили ноги i чистi онучi видирали з староi сорочки, а тато чобiтки обтирали. Всi ми тодi плакали, бо мене пускали у свiт на науку. І ходив я по тiм свiтi, i гнувся, як лоза, для кавалка хлiба, i чув на собi сотки гордих очей.

Махнув рукою, як би хотiв вiдiгнати тi гордi очi.

– По довгих роках я поiхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сидiла на призьбi i грiлася на сонцi. Не пiзнала. А потiм мене привiтала. «Наша, синку, Марiя вмерла. Я тобi не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми ii дурили, що ти над’iдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коли б тебе хоч крiзь вiкно, хоч через порiг уздрiла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка…

Несвiдомо говорив мамину спiванку: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Пiшли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Адi, синку, оце Марiiн грiб. Я вже насадила i рути, i барвiнку i хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу». Сiли ми коло гробу, i мама оповiдали менi за бiду Марiйчину. Чоловiк злий, дiти малi, бiда в хатi. Вiтер здував iз вишень бiлий цвiт. Цвiт падав на грiб i на нас. Здавалося, що той цвiт зростаеться з маминим бiлим волоссям i що роса з цвiту спадала на мамине лице. А я, нагадував собi, як ми з Марiйкою вiвцi пасли…

Гарячi сльози впали на стiл.

– А потiм мама вмерли. Грiб мамин недалеко вiд Марiiного. Цвiт iз маминоi вишеньки падае на грiб Марii, а з Марiiного – на мамин грiб. Був я там раз. Сидiв межи тими гробами, i нагадалася менi мамина спiванка. Коли не знаю вже кiнця. Посидiв я там та й пiшов з могили. Лиш вишневий цвiт з гробiв летiв за мною, як коли б тим цвiтом сестра i мама просили, аби я не йшов.

Ще довго ходив по хатi та несвiдомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сiна,
Бо ся зросиш по колiна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…

ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.

На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.

– Ти вже йдеш, синку?

– Йду, мамо.

– А ти ж на кого нас покидаеш? Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка. Пiдiйшов до сина тато.

– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.

– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д’воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду як крейда.

– Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае?

Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист.

– Гай, ходiм. Мама не пускала.

– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже i, вiдай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.