Ляльковий дім

Нора (вигукуе). Нi, Торвальде, цього тобi до вечора не можна бачити!

Гельмер. Ну добре, але скажи менi, мое рiдне тринькало, що ти собi набачила?

Нора. Ет, менi не треба нiчого.

Гельмер. Звичайно, треба. Назви щось не дуже дороге, що б ти найдужче хотiла мати.

Нора. Нi, менi справдi нiчого не треба. А втiм, послухай, Торвальде…

Гельмер. Ну?

Нора (перебирае гудзики на його пiджаку й не дивиться на нього). Як ти вже хочеш щось подарувати менi, то дай менi… дай менi…

Гельмер. Ну, кажи.

Нора (швидко). То дай менi грошима. Скiльки можеш. А я потiм, за кiлька днiв, купила б собi щось за них.

Гельмер. Але ж, Норо…

Нора. Ох, я дуже прошу тебе, любий, послухай мене. Я загорнула б грошi в гарний золотий папiр i почепила б на ялинку. Хiба так не було б весело?

Гельмер. Як звуть тих щебетух, що завжди сiють грiшми?

Hора. Та знаю, знаю, марнотратками, можеш менi не нагадувати. Але зробiмо так, як я кажу, тодi я матиму час подумати, що менi найпотрiбнiше. Хiба це не розважно? Кажи?

Гельмер (усмiхаючись). Певне, що так, тобто якби ти могла притримати цi грошi i справдi щось купити за них собi. А то вони пiдуть на хатнi потреби i на всякi непотрiбнi речi, i менi знов доведеться трусити гаманцем.

Нора. Ох, Торвальде…

Гельмер. Так воно е, люба моя Норо. (Обiймае ii за стан.) Моя пташка чарiвна, але потребуе силу-силенну грошей. Чоловiковi неймовiрно дорого обходиться така пташка.

Нора. Фе, не кажи такого! Я ж заощаджую, скiльки можу.

Гельмер (смiеться). Це правда. Скiльки можеш. Але ж ти зовсiм не можеш.

Нора (мугикае i вдоволено усмiхаеться). Гм. Якби ти знав, Торвальде, скiльки в нас, ластiвок та бiлочок, усяких видаткiв.

Гельмер. Ти дивачка, серденько. Достоту як твiй батько. Кидаешся на всi боки, щоб добути грошей, а коли вже iх маеш, то вони вмент прослизають крiзь пальцi, i ти нiколи не знаеш, на що iх витратила. Що ж, треба сприймати тебе такою, як ти е. Це вже у кровi. Так, так, це спадкове, Норо.

Нора. Ох, я б хотiла успадкувати вiд батька якнайбiльше рис.

Гельмер. А я б не хотiв, щоб ти була iнша, нiж ти е, моя мила щебетушко. Але слухай, щось тут не те… Ти сьогоднi якась така… така… як би це сказати?… У тебе такий пiдозрiлий вигляд…

Нора. Невже?

Гельмер. Справдi. Ану глянь менi у вiчi.

Нора (дивиться на нього). Ну?

Гельмер (свариться пальцем). Ласунка часом сьогоднi не бенкетувала в мiстi?

Нора. Нi, що тобi спало на думку?

Гельмер. Чи ласунка не забiгала до цукернi?

Нора. Нi, далебi, Торвальде…

Гельмер. І не скуштувала варення?

Нора. Та де там.

Гельмер. І навiть не похрумкала мигдалевих тiстечок?

Нора. Нi, Торвальде, запевняю тебе…

Гельмер. Ну, ну, не хвилюйся, я, звичайно, тiльки жартую…

Нора (йде до столика праворуч). Менi б i на думку не спало чинити всупереч тобi.

Гельмер. Так, я знаю, ти ж дала менi слово… (Пiдходить до неi.) Ну, нехай, тримай при собi своi маленькi рiздвянi секрети, люба моя Норо. Вони однаково виявляться сьогоднi ввечерi, коли ми засвiтимо ялинку.

Нора. Ти не забув запросити доктора Ранка?

Гельмер. Забув. Та нiчого, вiн же й так вечеряе в нас. Зрештою, я його запрошу, коли вiн прийде сюди перед обiдом. Доброго вина я замовив. Ти не повiриш, Норо, як я радiю сьогоднiшньому вечоровi.

Нора. І я також. А як радiтимуть дiти, Торвальде!

Гельмер. Ох, як приемно вiдчувати, що ти досяг порядного, забезпеченого становища, що маеш солiдну платню. Правда ж, приемно думати про це?

Нора. О, дивовижно!

Гельмер. Ти пам'ятаеш торiшне Рiздво? Ти цiлих три тижнi перед тим замикалася ввечерi в себе i до пiзньоi ночi робила квiтки на ялинку та iншi прикраси, хотiла ними нас здивувати. То був найнуднiший час у моему життi.

Нора. А менi зовсiм не було нудно.

Гельмер (усмiхаючись). Та користi з того було дуже мало.

Нора. Ти знов узявся дражнити мене тим. Що я могла вдiяти, як зайшов кiт i пороздирав усе на клаптi?

Гельмер. Звичайно, нiчого не могла вдiяти, сердешна моя Норо. Головне, що ти щиро хотiла потiшити нас. Але добре, що та скрута вже минула.

Нора. Так, просто чудово!

Гельмер. Не треба вже буде нi менi сидiти самому й нудитися, нi тобi натужувати своi милi оченята i трудити тендiтнi ручки.

Нора (плеще в долонi). Справдi, Торвальде, бiльше не треба буде. О, як радiсно чути такi слова! (Бере його пiд руку.) Тепер я скажу тобi, як я хочу облаштувати наше помешкання. Тiльки-но скiнчаться свята…

У передпокоi чути дзвiнок.