Ляльковий дім

Фру Лiнне. Але?…

Нора. Батько не дав нам нiчогiсiнько. Це я роздобула грошi на подорож.

Фру Лiнне. Ти? Таку велику суму?

Нора. Тисячу двiстi спецiй-далерiв. Чотири тисячi вiсiмсот крон. Що ти на це скажеш?

Фру Лiнне. Як ти змогла iх роздобути, Норо? Виграла в лотерею чи що?

Нора (зневажливо). В лотерею? (Пирхае.) Це була б не велика штука.

Фру Лiнне. То де ж ти iх узяла?

Нора (мугикае i загадково усмiхаеться). Гм, тра-ля-ля-ля!

Фру Лiнне. Не могла ж ти iх позичити.

Нора. Не могла? Чому?

Фру Лiнне. Не могла, бо дружинi не позичать грошей, якщо на те нема згоди ii чоловiка.

Нора (високо пiдiймае голову). А коли дружина дещо тямить у пiдприемництвi, коли трохи розумiе, як до цього взятися, то…

Фру Лiнне. Але ж, Норо, я зовсiм не розумiю…

Нора. І не треба тобi розумiти. Я ж не кажу, що позичила грошi. Могла ж я роздобути iх iнакше. (Вiдкидаеться на спинку канапки.) Могла отримати вiд котрогось зi своiх залицяльникiв. Бувши такою чарiвною, як про мене кажуть…

Фру Лiнне. Ти здурiла.

Нора. Тепер ти, мабуть, аж млiеш iз цiкавостi, Кристино.

Фру Лiнне. Стривай, Норо, ти часом не зробила чогось нерозважного?

Нора (знов сiдае рiвно). Хiба нерозважно врятувати життя своему чоловiковi?

Фру Лiнне. По-моему, нерозважно без його вiдома…

Нора. Таж вiн якраз i не повинен був нiчого знати! Господи, як ти не розумiеш? Не повинен був тодi знати, в якiй вiн небезпецi. Це менi лiкарi сказали, що вiн смертельно хворий i единий спосiб урятувати його – повезти на пiвдень. Думаеш, я спершу не пробувала хитрувати? Казала йому, що дуже хотiла б поiхати за кордон, як iншi молодi жiнки, плакала, благала: мовляв, вiн не повинен забувати, в якому я станi, мав би бути ласкавим до мене, жалiти мене, сказала, що вiн мiг би позичити грошей. Але тодi вiн майже розлютився, Кристино. Назвав мене легковажною, заявив, що його обов'язок як чоловiка не потурати моiм примхам i забаганкам, здаеться, так вiн висловився. Кажи, кажи, мiркувала я, а рятувати тебе треба. І я надумала, як собi зарадити…

Фру Лiнне. І твiй чоловiк так i не довiдався вiд твого батька, що то не його грошi?

Нора. Нi, не довiдався. Тато якраз тими днями помер. Я хотiла розповiсти йому про свiй вчинок i попросити, щоб вiн нiкому не казав про нього. Але вiн був дуже хворий, не вставав iз лiжка. А скоро, на жаль, уже й не було кого просити.

Фру Лiнне. І ти досi не призналася чоловiковi?

Нора. Нi, боронь Боже, як тобi могло таке спасти на думку? Вiн дуже суворий щодо цього! А крiм того… Торвальд зi своiм глибоко вкорiненим почуттям власноi гiдностi… як гiрко i принизливо було б для нього знати, що вiн менi чимось зобов'язаний. Це б цiлком зiпсувало нашi стосунки, наша злагоджена, щаслива родина вже не була б така, як тепер.

Фру Лiнне. І ти нiколи не скажеш йому про це?

Нора (роздумуе i ледь усмiхаеться). Може, колись… скажу… через багато рокiв, як уже не буду така гарна. Не смiйся! Я, звичайно, не хвалюся, а маю на думцi ось що: коли вже не буду подобатися Торвальдовi так, як тепер, коли його вже не розважатимуть моi танцi, мое маскарадне перевдягання, моя декламацiя… То, може, й добре не розповiдати йому нiчого до того часу, тримати це про запас… (Уривае мову.) Дурницi, дурницi, цього нiколи не буде… То що ти скажеш про мою велику таемницю, Кристино? Здатна я на щось? І ця позика, щоб ти знала, завдае менi багато прикростей. Як казати правду, менi ой як нелегко виконувати вчасно своi зобов'язання. Адже в дiловому свiтi iснують такi речi, як квартальнi вiдсотки i внески в рахунок погашення боргу, чи як там вони звуться, i менi завжди дуже важко добувати потрiбну суму. Доводиться, бачиш, заощаджувати на чому тiльки можна. Із грошей на господарство я не могла нiчого вiдкласти, бо Торвальдовi треба добре харчуватися. Дiтей також не можна одягати абияк, що я отримувала на них, те й витрачала. То така гарна малеча!

Фру Лiнне. То, мабуть, тобi, сердешнiй, доводилося вiдривати щось вiд себе?

Нора. Звичайно. Це ж найбiльше стосувалося мене. Щоразу, коли Торвальд давав менi грошi на нову сукню чи на щось iнше, я витрачала тiльки половину, завжди купувала найпростiше й найдешевше. Слава Богу, що менi все личило, тож Торвальд нiчого не помiчав. Але часто менi бувало тяжко на серцi. Адже це така втiха гарно вдягатися. Правда?

Фру Лiнне. Мабуть.

Нора. Ну, звичайно, я мала й iншi джерела прибутку. Минулоi зими пощастило – менi дали переписувати цiлу купу паперiв. Я замикалася й сидiла над ними до пiзньоi ночi. Ох, часом бувало так стомишся, що з нiг падаеш. Та все ж таки було дуже приемно сидiти i працювати, заробляти грошi. Я почувала себе майже чоловiком.

Фру Лiнне. І скiльки ж ти змогла таким чином сплатити боргу?

Нора. Та я й сама добре не знаю. У таких справах, бачиш, важко зрозумiти, що до чого. Я тiльки знаю, що вiддаю все, що менi щастить зiбрати. Та часто в мене просто руки опадають. (Усмiхаеться.) Тодi я сiдаю i уявляю собi, що в мене закохався старий багатiй…

Фру Лiнне. Що? Який багатiй?

Нора. Та нiякий!.. Що вiн помирае, читають його духiвницю, а там великими лiтерами написано: «Усi моi грошi негайно, готiвкою, мае отримати ласкава панi Нора Гельмер».

Фру Лiнне. Стривай, голубко… Який ще старий багатiй?

Нора. Боже, як ти не розумiеш? Нiякого старого багатiя немае, це я тiльки так уявляю собi, коли не знаю, де менi взяти грошей. Та байдуже, даймо йому спокiй. Менi вже не треба нi того старого зануди, нi його духiвницi. Тепер я вже не маю клопоту. (Схоплюеться.) О Господи, яка це радiсть, Кристино! Не маю клопоту! Нiякого клопоту! Зате маю змогу гратися, вовтузитися з дiтьми, опоряджати свiй дiм такими речами, якi подобаються Торвальдовi! А скоро настане весна, небо прояснiе, стане чисте i блакитне. Може, ми тодi знов кудись ненадовго поiдемо. Може, я знов побачу море. О так, справдi чудово жити й почуватися щасливою!

У передпокоi чути дзвiнок.

Фру Лiнне (пiдводиться). Хтось дзвонить, тож я, мабуть, пiду.

Нора. Нi, залишайся, сюди навряд чи хтось прийде. Це, певне, до Торвальда…

Служниця (у дверях передпокою). Вибачте, панi… Там хтось хоче поговорити з паном адвокатом…

Нора. Тобто з директором банку.

Служниця. Так, iз паном директором банку. Але я не знаю… Адже в пана директора доктор…

Нора. А хто там такий?

Крогстад (у дверях передпокою). Це я, фру Гельмер.

Фру Лiнне здригаеться, але опановуе себе i вiдвертаеться до вiкна.

Нора (поволi пiдходить до Крогстада i напружено, стиха питае). Ви? Що таке? Про що ви хочете говорити з моiм чоловiком?

Крогстад. До певноi мiри про банкiвськi справи. Я посiдаю невеличку посаду в Акцiонерному банку, а ваш чоловiк, як я чув, тепер буде нашим директором…

Нора. Тобто…

Крогстад. В особистiй справi, фру Гельмер. Оце й усе.

Нора. То заходьте, будь ласка, он дверi до його кабiнету. (Незворушно вклоняеться, зачиняе дверi до передпокою, тодi повертаеться i заглядае в грубу.)