Спокуси святого Антонія

Один бiсище, – вiн – на мить – подобу плуга,
Менi по спинi i на плечах стрiмко плига,
І морок – вишкварками – попiд ноги – трусок, —

Бiсища натесали з мене купи трiсок,
Я – жменька немощiв, а Ти – нi пари з уст.
Я гину, Господи, благаю – озовись!

XVI

Бiс у мереживах – рожева колба-пень
На колiщатах (присмерку форпости)
Пiдкочуе пiд душу дiм розпусти.
Ще iншi двое – лисками з купин

(На голiм тiлi – глиняний жупан) —
Мене у яму, там, де гниль i пiдступ
(Крiзь лiйку плотi маю в пекло впасти, —
Мiй маратонський бiг, що – скiльки перепон!) —

І знову я стою в червi – по пояс.
Мене бiсища – на шматки, як паюс,
Аби я – геть вiд Тебе, – iм покiрний,

І душу, булочку, що тiльки но – з пекарнi. —
О Боже, Ти, що наскрiзь – суще i пусте,
Рятуй мене або – вiд себе вiдпусти.

XVII

Ти, Боже, так мене з усiх кiнцiв помуляв, —
За мить в Тобi – хай – пекла нескiнченнi тижнi.
До Тебе всi шляхи, та – вiддалi – й сутужно, —
А я й через рiвчак – так тяжко, так помалу.

О Боже мiй, единий мiй, помилуй
Оцю ганчiрку тiла, яка ще – звитяжне.
Я вже не вiдрiзню, що – рiзне, що – тотожне, —
Не бiси – Ти в менi i по менi, як молот.

Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в менi розлiгся луками, i тронка
Нутра, як – з-пiд води, – про цей новий набуток,

А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся – i забракло сил, —
В Тобi ж бо вiд проваль – страшнiшi – небеса.

XVIII

Бiсище риба-меч, який в менi – нудоту,
Чортиська-пуголовки, бiси – кiннi й пiшi, —
І кожному iз них – я – наймилiша паша.
Виделка-бiс, – бородавки очей надутi, —

Із мене – пекловi – за сумнiви – податок
Пiд щелепiв, зубiв i шерсти сизий пошум. —
Тут ратиця – мене, там – клешнi, як папушу. —
О Ти, мiй просвiтку, о Боже, де Ти, де Ти,

Бодай на мить спини оцей бiсiвський вир,
Цю пiну в мозку, що – як курячий навар,
Цей присмерк, що – свiдомiсть – язиком гiркавим!

Чи Ти вже розiгнув усесвiту пiдкову
І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,
Лиш я не додививсь, що Ти – в менi – собор?

XIX

В менi самому – присмерку дiди.
Прозору шкiрку свiту – надто вощiп.
А дихати в Тобi – дедалi важче,
Хоч я вже крiзь загати духа йду.

В залозах всесвiту набряк гiркий мигдаль,
Та неба шийка – щораз далi й – вужча,
А Ти, – ще недосяжнiше i вище, —
Чи Ти розгнiвався, – i я Тебе – нiде?

Занадто густо скрiзь – бiсiвське мливо,
Яке – на душу олов’яну млявiсть,
Та ще й чортиська-щипавки – пiд пахви. —

Мене обсiли бiси, як ропухи,
І я… Душа без Тебе засина,
Як муха, що – на зиму – восени.

XX

З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —
У серцi – м’ясорубки, що й – залiзо. —
Менi в легенях, в м’язах бiси лазять.
За нiжки – свiт, як курку, з-пiд заслон —

Й менi на щоки – бiсеня мале,
Що в протязi повисло, як в галуззi.
Пантера-чорт, на грудях – лiйки-леза,
Аби менi вся тяма прогнила